ПИВНА ПІДКЛАДКА ФУТБОЛЬНОЇ ВЕЛИЧІ

Аналітики дивуються, чого це Україна потроху втрачає рівень на Олімпіадах: що за загальним рейтингом, що за кількістю медалей. У 2004-му була тринадцятою, в 2008-му – дванадцятою, нині, в 2012-му, – чотирнадцятою... Начебто, і "команда професіоналів", і новий спортивний міністр... А от року 1996-го, коли ще виступали спортсмени, підготовлені в СРСР, здається, була на 9 місці!..

Відповідь – проста: якість підготовки олімпійців нині залежить не від політичних персон, а від загальної системи спортивної підготовки в країні. Сьогоднішні спортивні досягнення – це ще велика перемога. Бо досягаються вони не масовим залученням до спорту і відбором кращих – а концентрацією надзусиль на підготовці одиниць, число яких зменшується. Така собі "шагренева шкіра" за Оноре де Бальзаком...

Чого ж дивуватися, коли увесь наш спорт – це футбол і лише футбол? Коли тренери інших видів спорту – без стадіонів; діти робітників і службовців – без спортивних секцій? Такою є ціна безконтрольної приватизації державної власності з боку української олігархів і безпардонної "футболізації" країни з боку УЄФА та місцевих комерційних клубів.

....Уперше я чітко зрозумів, що спортом потрібно займатися регулярно, в 11 років. У шкільній бійці мені добряче дісталося втретє поспіль протягом тижня: я приплентався додому з розпухлим носом та нанівець зіпсованому настрої...
Аж наступного дня мене осяяла проста думка про регулярні тренування. Тож я, не розмірковуючи довго, сів у метро та й подався на стадіон. Точніше, на Республіканський стадіон. Головний стадіон країни... Діставшись до місця, я пройшов крізь помпезну колонаду і вийшов на арену: ніхто мене не зупинив. Був ранок недільного дня, і на спортивному ядрі вправлялися водночас п'ять чи шість спортивних груп. Тож я покрутив головою і невдовзі зупинився на стрибунах із жердиною: це було круто... Біля стрибкової "ями" (тобто біля платформи з пружних поролонових матів) стояв їхній тренер: атлет із таким рельєфним торсом, що дав би фору будь-кому з нинішніх професійних "качків". Через неймовірну засмагу він скидався радше на індіанського вождя з книжки Фенімора Купера, ніж на тренера київської спортшколи...
Я підійшов і, затинаючись, спитав, чи можна мені в нього тренуватися. Тренер, оцінюючи, подивився на мене: "чотириокого" сутулого чахлика...
"Усе, нічого мені тут не світить!" – майнула думка.
– "Звичайно!" – раптом сказав тренер. – Тільки в нас три правила. Перше – не пропускати тренувань без поважних причин. Друге – ніякої лайки. За матюк у нас – 40 віджимань. І, на майбутнє – ніякого спиртного. Навіть у дні народження. Зрозумів? Добре. Спортформу прихопив? Чудово. Роздягальня праворуч, біля входу.

Перевдягайся, і три кола по стадіону, для розминки...
Так я став стрибуном із жердиною. В буквальному сенсі – за 5 хвилин. Це було в часи "епохи застою" в СРСР, який ліберальні "демократи" охрестили "імперією зла". Точніше – в 1974 році...
* * *
Нинішній Республіканський стадіон має іншу назву: "Національний спортивний комплекс "Олімпійський". Виглядає він, переобладнаний для проведення футбольних матчів Євро-2012, теж інакше. І він надійно закритий від бажаючих зайнятися спортом школярів і студентів. Перше, що ви могли перед "Євро" бачити на підході до центрального входу – не колишню колонаду з псевдодорічними капітелями та італійський двір-патіо із роздягальнями, а величезний - на третину всієї площі перед стадіоном — пивний бар. А трохи далі – такий же за величиною – магазин з продажу брязкалець для "тифозі".
І це не випадковий збіг. Теперішній центральний спортивний комплекс країни на своєму офіційному сайті пропонує що завгодно, тільки не тренування. Ви можете набратися пивом у пивній для простого люду, а можете, заплативши "кілька кілобаксів", вишукано надудлитися віскі в "Скайбоксі"... Чи можете замовити тут конференц-зал з фуршетом... Або, якщо ви, за обережним висловом Карла Юнга, вже зовсім "великий оригінал", можете справити тут весілля... Ви також можете потрапити сюди на екскурсію, якщо сплатите ціну, яка приблизно дорівнює вартості місячного абонемента в шкільних спортивних секціях. І вам знову таки розповідатимуть, скільки мільярдів доларів витрачено на цю дивовижну споруду, яка вартість пиятики у VIP-ложі, скільки коштують квитки на футбольні матчі, або про вартість влаштування рок-концерту чи прес-конференції. А якщо пощастить, то, можливо, навіть дозволять помацати місцеву Святиню: майку якого-небудь придбаного за мільйони доларів легіонера-футболіста – або навіть потримати хазяїна майки за руку...
Отже, ви можете тут за великі гроші напитися або подивитися видовище. Передбачається, що іншої мети при відвіданні центрального стадіону країни у вас виникнути не може. Принаймні, ви тут не зможете тренуватися. Для об'єкта, що перетворився з громадського спортивного – на об'єкт шоу-бізнесу, тренувати тут дітей у некомерційних державних секціях є надто дороге задоволення.

Футболізація = дебілізація? Відповідь буде "так" доти, доки державні спортивні споруди буде захоплювати міжнародний шоу-бізнес, а спонсорами змагань виступатимуть виробники алкогольних напоїв.

Процес перепрофілювання і передачі у приватні руки об'єктів соціальної сфери відбувається в Україні давно. Та особливий розмах він набув в останні десять років. Відповідно до недавніх заяв чиновників Фонду держмайна, у приватній власності перебуває вже майже 85 відсотків власності країни. Це не було б катастрофою, якби нові власники не змінювали призначення об'єктів. Проте жага наживи одиниць дуже погано поєднується з потребами всього суспільства. Навіть якщо умови приватизації або модернізації вимагають зберегти функціональність об'єкта, то дотримується ця умова лише формально. На те багато лазівок. Наприклад, "реконструйований" стадіон буде закритий для вихованців спортивних шкіл, а замість загальнодоступного басейну влаштують СПА-центр для бізнесменів...
І цей ще не гірший сценарій. Десятки колись громадських спортивних об'єктів просто закриваються, і швидко доводяться до стану, коли їх вже дешевше зруйнувати, ніж відновити. Потім держава продає їх за залишковою ціною, а на території громадських об'єктів швидко виростають, наприклад, комерційні висотні будинки...
Змінюють профіль і об'єкти, що формально залишаються в державній власності. Після реконструкції той же НСК "Олімпійський" навряд чи матиме якусь причетність до масового спорту. А якщо і матиме – то за цінами, за яких навіть для спеціалізованих шкіл вищої спортивної майстерності орендувати тут час буде занадто дорого. Об'єкти навколо стадіону, включаючи площу і готель "Спорт", вже передані приватним компаніям. Навіть там, де формально залишається контрольний пакет державних акцій, немає ніякої гарантії, що об'єкт будівництва залишиться у державної власності. Схема добре відпрацьована: держава не виплачує своєї частки реконструкції, і приватна фірма прибирає об'єкт до рук. Адже закон каже, що можна приватизувати об'єкт, у який внесено поліпшення на суму більшу, ніж залишкова вартість об'єкта до початку реконструкції.

"Йде повна футболізація країни" – каже державний тренер України, Перший віце-президент Федерації легкої атлетики України, заслужений тренер СРСР, заслужений працівник фізичної культури і спорту, кавалер ордена Данила Галицького й ордена "За заслуги" III ступеня Валерій Александров. – Для інших напрямів спорту інфраструктура не будується і відновлюється. Є, звісно, два-три винятки, наприклад, стадіон у Ялті (це єдиний, що залишився в країні, повнофункціональний легкоатлетичний стадіон!), або манеж у Сумах... Та втрати багаторазово перевищують надбання. Це особливо стосується відкритих стадіонів і басейнів. Загалом, виправдовується наша стара приказка: "Футбол починається там, де закінчується спорт".

Яскравим прикладом є ситуація в столиці. Крім "НСК Олімпійський", тут є ще два відомих стадіони: "Динамо" і "Спартак". "Динамо" приватизований і перетворений на спеціалізований футбольний стадіон вже років з десять тому: там знищено й басейн, і стандартні бігові доріжки. Вхід стороннім заборонено. Це тепер "базовий" стадіон лише однієї команди – "Динамо-Київ"... На стадіоні "Спартак" бігові доріжки давно перетворилися на асфальт, сектори застелені гумовими плитами: цей стадіон служить базою для регбістів, й до того ж, у наслідок розвитку міста, опинився бік-о-бік з гігантською транспортною розв'язкою.

Стадіони при школах до уваги не беремо: найкращі з них знов-таки спеціалізовані для футболу, а на інших - асфальтове покриття. На асфальті ні легкою атлетикою, ні ігровими видами займатися неможливо. І річ навіть не в збитих ліктях і колінах. Якщо дитина тренуватиметься на асфальтовому покритті, то проблеми з хребцем і суглобами гарантовані. Занадто жорстко. На цих асфальтових майданчиках хіба що зарядку робити та дитячі колиски катати..."

Валерій Федорович демонструє список спортивних споруд в обласних центрах країни. Практично скрізь стоять позначки: "Необхідна капітальна реконструкція" чи "Заміни потребує покриття".
"Отже, всіх "збірників" з усієї країни тренуємо тепер лише у Ялті – підбиває підсумок держтренер. – Про звичайні спортивні секції для дітей вже й не кажу... Можете уявити, які втрати ми понесли в кадровому тренерському складі!.."

Лише довідка. У місті Запоріжжя за звітністю 1990 року працювало 145 тренерів з легкої атлетики, за звітністю 2012 року – 32. Свіжіша статистика наразі недоступна...

..Повертаючись з Федерації легкої атлетики, вирішив зазирнути до свого старого тренера – Юрія Цасюка. У будь-якій країні з нормальною соціальною інфраструктурою він був би легендою. Заслужений тренер України, він підготував майже 50 майстрів спорту, 20 з яких – майстри спорту міжнародного класу. До того ж, в останні роки саме він тренував легенду жіночих стрибків з жердиною, 8-разову рекордсменку Європи й екс-рекордсменку світу Анджелу Балахонову...
На жаль, я знайшов свого тренера у самітності й без роботи.

"У 2008 році, коли закрили на реконструкцію Центральний стадіон – одразу звільнився і з Національного університету фізичного виховання і спорту України, і зі школи вищої спортивної майстерності, – говорить Юрій Федорович. – Стрибунам із жердиною в Києві тренуватися більше ніде. Та й не лише нам, усім легкоатлетам. Найближче місце для тренувань тепер – спортивний манеж у Броварах. В іншому місті! Тож нині така ситуація: коли хочеш образити людину – назви її тренером...
За часів Радянського Союзу були ще три широко доступних критих спортивних манежі. Один з них на Нивках, знов-таки відданий футболістам; другий у 2003 року був колишнім градоначальником подарований церковної секті: там усе зруйновано. Навіть у манежі Республіканського вищого спортивного училища в останні роки більше молилися, ніж займалися спортом. Релігійні секти платять більше, ніж спортшколи і, підозрюю, безпосередньо до кишені чиновників: ось і відбувається така "чудасія".
Зауваж, що найзаповітніша мрія будь-якої української футбольної команди – це потрапити до призерів чемпіонату України. Тоді як традиції української легкої атлетики такі, що чемпіон або призер Європи або світу – це абсолютно буденний, рядовий випадок. Цих призерів світових чемпіонатів ми масово вирощували зі звичайних підлітків, з дітей робітників і службовців, які самі приходили на стадіон, як ти. Маємо в історії української легкої атлетики їх без ліку. Тобто футбол, на правду, не наш національний вид. В Україні зовсім інші традиції. Це можна зрозуміти хоч би й з того, що половина складу українських футбольних команд – це придбані іноземні легіонери. Юнацькі футбольні команди у нас непогані, але ж далі українцями ніхто особливо не цікавиться. Ну про кого ми чули у світовому футболі з співвітчизників, окрім Шевченка?..
Що ще дуже важливо: спортивна політика в СРСР була спрямована на те, щоб прибрати дітей із вулиці, з підворіть. Сьогодні ж масовий спорт замінений видовищами, а горілчані й пивні компанії – це головні спонсори змагань. Навіть у сусідній Росії це категорично заборонено. А в Україні навпаки, широко заохочується. Результат можна побачити в кожному дворі: імідж української молоді зараз – це мат і пляшка алкоголю, а не спортивні досягнення..."

Оскільки я брав інтерв'ю у вирішальний день хваленого "Євро" – то на шляху від тренера вирішив подивитися на розрекламовану "Фан-зону", під яку на місяць було перекрито увесь столичний "Хрещатик". Як на мене, видовище було тоскне. З обох боків центрального столичного проспекту на кілометр тягнулися ряди пивних забігайлівок та пересувних туалетів. Якщо не враховувати кількох екранів та сцен, де "масовики" вигукували тупуваті гасла на тлі "гольових моментів" – у "Фан-зоні" більше не було нічого. Тільки пиво, пиво, пиво – і одинокий ларьок "Макдональдс", як унікальне виключення із загального тренду...

Як і в давнину, питання просте: кому вигідно? Кому вигідно, щоб діти українських робітників і службовців пиячили у підворіттях замість занять спортом? Адже, згідно з інформацією ЗМІ, за рівнем алкоголізації і наркоманії молодь України посідає перше місце серед країн Європи.

Згідно зі звітами, що потрапили до преси (), на підготовку до "Евро-2012" з державного бюджету витрачено близько 42 мільярдів гривен (без урахування витрат на будівництво аеропортів та ремонт шляхів). Це приблизно десята частина річного бюджету країни, і це гроші узяті з податків робітників та службовців. З тих податків, що їх багато громадян вважають надмірними. Збірна України з футболу в основному комплектується з приватних клубів, бо ж практично всі футбольні клуби в Україні прямо або опосередковано приватизовані.

Виходить, що на бажання уряду громадяни профінансували розвагу для олігархів, надовго, якщо не назавжди втративши можливість для занять спортом не лише для себе, а і для власних дітей. І не те що на НСК "Олімпійський", а й повсюдно по країні.
А сенс?..

"...Сучасний зовнішній вигляд стадіону говорить сам за себе: тут ви знайдете щось більше, ніж спорт.
Провести ділові переговори, банкет або конференцію, зайнятися улюбленим спортом, відвідати з рідними захоплюючу екскурсію і побалувати себе смачною їжею, придбати пам'ятні сувеніри і звичайно зарядитися емоціями під час перегляду гри улюбленої команди - все це можливо в самому центрі української столиці на найсучаснішому стадіоні країни - НСК "Олімпійський".

З офіційного сайту НСК "Олімпійський",

"...НСК "Олимпийский": многофункциональная спортивная арена для проведения футбольных матчей и легкоатлетических соревнований, культурно-развлекательных и любых других массовых мероприятий...
В 2010 г. проект реконструкции Олимпийского был изменён и теперь предполагал ликвидацию спортивных объектов зимних и летних видов спорта (каток, крытый зал и реабилитационный центра) о сохранении которых была достигнута договорённость с УЕФА...
Стоимость реконструкции в 2010—2011 году была увеличена более чем в два раза и превысила 4,6 млрд грн (440 млн Евро). Под реконструкцию НСК "Олимпийский" так же был взят кредит на 568 млн долларов под гарантии государства...

Национальный_спортивный_комплекс_«Олимпийский»

На фото:
Спорт чи пиво?
Юрій Цасюк та його спортивна секція, 1980-і
Валерій Олександров: "Футбол починається там, де закінчується спорт".
Типовий спортивний майданчик по вулиці Героїв Дніпра, Оболонський район Києва

Додати коментар

Plain text

  • HTML теґи не відображаються
  • Адреси сторінок і електронної пошти атоматично перетворюються у посилання.
  • Рядки та параграфи відокремлюються автоматично.
CAPTCHA
Дайте відповідь на це запитання, щоб ми знали що ви людина, а не робот.
2 + 2 =
Розв'яжіть цю просту задачку і введіть відповідь. Наприклад, для 1+3 введіть 4.